Професор Колумбійського університету Юрій Шевчук: Якщо переходити на російську – це чемно, то виходить, що решта світу – грубіяни?

Революція гідності, яка відбулася півтора роки тому змінила політиків у владі, змінила декларований курс держави, але не змінила мовної політики в Україні. Чиновники не поспішають переходити на українську, на дотримання мовного законодавства, зокрема вимог Конституції офіційні особи відверто чхали.

Ті з чиновників, хто мови не знає, вчити її вочевидь і не збираються. «…Навіть україножер Янукович чомусь вважав, що це його обов’язок. Азаров почувався некомфортно, перепрошував, коли переходив на російську», – згадує професор, викладач і директор українського кіноклубу у Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США) Юрій Шевчук.

Пан Шевчук часто буває в Україні і констатує погіршення у ставленні до державної мови не тільки на рівні чиновників, а і, як не парадоксально, на побутовому рівні.

В інтерв’ю «Главкому» Шевчук розповів, чому нова влада після повалення режиму Януковича не поспішає розвивати українську мову, де у Києві найбільше притіняють українську, чому гасло «Єдина країна – Единая страна» роз’єднує наших співгромадян.

В Україні відбулася Революція гідності, але при цьому не побільшало українського духу. Погоджуєтесь?

На це питання є коротка і довга відповідь. Коротка відповідь полягає в тому, що революція відбулася більше як явище метафоричне, ніж як докорінна зміна устрою. Oлігархат лишився при владі, він не змінився. Відійшла від влади найбільш одіозна йoго частина, сім’я Януковича. Їй на зміну прийшoв значно спритніший клан: із правильною риторикою, відчуттям моменту. Однак є галузь, де нова влада нічим не відрізняється від старої. Це питання мови і культури. Ставлення до них – це лакмусовий папірець не лише українськості, але й європейських цінностей. Це ставлення як ніщо інше говорить про справжню суть й інстинкти тих, хто опинився при владі сьогодні. Цього не можна іґнорувати, хоча б вже тому, що нас хочуть всіляко переконати, що фактор мови не має значення. У цивілізованих країнах з мови й культури усе починається. Культура – це тонки найсубтильніша (вразливіша) матерія. Якщо ви її відчуваєте, на вашому розумовому обрії раптом з’являються дуже важливі речі.

Український олігархат – це клас, який виріс із совєцьких функціонаріїв. Вони, можливо, змінили риторику, поміняли оперення, але не змінили своїх інстинктів. У них лишається глибока недовіра, неприйняття українського, і це виявляється на кожному кроці. Вони контролюють ЗМІ, а ЗМІ є продовженням їхнього менталітету, яке полягає у баченні української мови як чогось, що в засаді є вторинним, непорівняльним і неповноцінним поряд з мовою і культурою російською.

Виходить замкнене коло, олігархи диктують умови, а звичайні громадяни не можуть нічого вдіяти, бо працюють на олігархів?

Величезна енергія, яку революція вивільнила, була каналізована у те, що називається business as usual, тобто у статус-кво, у стан, який існував до неї. З подіями, які відбулися з’явилося дуже спритне гасло «Єдина країна – Единая страна». Одразу стали маніпулювати російськомовними громадянами-патріотами, які були на Майдані і зараз захищають Україну на сході. Мовляв, порушувати питання про дискримінацію українoмовних громадян, що існує в сьогоднішній Україні – це зневага до громадян російськомовних. Насправді такі твердження – ознака шовіністичного російського менталітету, імперського мислення. В Радянському Союзі українцям не можна було говорити своєю мовою так, як це робили росіяни. Язиком – так, а мовою – ні, бо це сприймалося як виклик, як образа. Мовляв, «Чому ви демонстративно говорите українською?» Ця фраза могла вживатися тільки в колоніальному контексті.

Але ж зараз такого немає, нам з вами ніхто не забороняє говорити українською, більше того, хіба українська не стала модною?

В тому то і справа, що ні! Буквально днями в одному з супермаркетів Billa у Києві мене прямо так і запитали: «A чому ви принципово говорите українською, чому ви наполягаєте, щоб я вас обслуговувала українською?» У мене така ситуація повторюється щодня. Вас привчили тут не помічати постійної агресії, якої зазнають в столиці україномовні громадяни. Я багатьох своїх знайомих питаю, як можна з цим миритися? Я зумисне непоступливий. Така непоступливість – елемент мого соціолінгвістичного дослідження у різних містах України. Я не поступаюся, коли мене не чують, коли я вітаюся українською, а мені відповідають російською. Я роблю паузу і знову вітаюся українською. Найчастіше це повторюється тричі. За третім разом людина зауважує, про що саме мені йдеться. Коли я заходив до мережі Coffee House, чи Coffee Time, то мусив звертатися до менеджера з проханням прислати людину, яка володіє українською, і поважає клієнтів. І таке весь час. Тому говорити, що це відійшло в минуле, немає підстав. На мій погляд, якщо порівнювати з минулим роком, то ставлення до україномовців в Києві стало ще гіршим. Цього року я почуваюся в київських закладах торгівлі й обслуговування як ніколи некомфортно, почувався об’єктом мовної агресії.

Стаття повністю http://glavcom.ua/articles/30152.html